Історія села

Метків

    Від Городоцького хімкомбінату на північ асфальто-бетонкою через кілометр-півтора попадаємо на правий берег Горині, вздовж якого вуличкою простяглось село Метків, нараховуючи зараз понад 50 дворів, 125 мешканців.

        Акт 1592 року засвідчує межові володіння городоцького ключа, називаючи граничне «имение Медково». П»ять років опісля у «Мыткове» загорівся ліс.

        За даними 1889 року «Мытков» мав статус «деревні», епархіально приналежної до Караєвич. Тоді він нараховував 47 дворів, 560 жителів.

        Отже, Метків був ще в записах як «Мытков», «Медков», «Метково». Це утруднює етимологічні роздуми, особливо на тлі видозміни «ы»-«е». Але, зважаючи на кінцеве «ів» («ов», «ово»), можна вбачати в Меткові особове наймення Метко (Медко, Митко), де вже нарощена «ко» до первісного Мет (Мед, Мит) – скорочено від імені Методій (Мефодій) «методичниц, цілеспрямований» або формувань типу Ментимир, Ментислав «бути смиренним, мати славу». Але для документованого «Мыткова» підходить ім»я Митко (із Мит, Митя - Дмитро), засвідчене з 1475 року: «А при том были… пан Митко Кравцев». У болгар є ім»я Мето, прізвиша Метик, Медик, Медина, і всі вони з Методій.

        До меткова відносили 3 хутори, де з 1879 по 1941 роки проживали в основному колоністи з Польщі, Словакії, Німеччини. Це: Мар»янівка «від імені першого поселенця Мар»яна»; Нова Павлівка «новостворена осада біля колонії Павлівка; Олександрівка «в напрямку села Олександрії».

         Метків має урочища: Кемпа «середболітна висота»; Підгір»я «поле неподалік пологого горба»; Десятина «надрічкові культивовані землі площею одної десятини –

1,09 га; За перервою «луки за річкою Горинню»; Пожарище «городи на місці вигорілих дворів»; Селище «нива на території бувшої дворової садиби»; Завир»я «сінокіс над Старою Горинню, де вирувала вода»; Дьохтянка «болото, торфовище з неприємним запахом стоячої води»; Розвалки «зарослі чагарником яри, перевали»; Придатки «додаткові наділи землі»; Середні поля «орні грунти між підвищеннями»; Славінських гора «висота на маєтності Славінського»; Ровець «сінокіс при канаві»; Янцеве поле «на маєтності Янця».

Рубче

       На північ від Меткова при дорозі на Суськ вздовж високого берега Горині обабіч вулички розмістилось село Рубче, на південній окраїні котрого стоїть початкова школа (єдиний громадський об»єкт села!), збудована ще в минулому столітті поміщиком Дітківським, який мав тут на високому краю села невеликий двір, частково збережений до наших днів.

        Рубче, як майно Іванової Чарторийської, належне Клеванському замкові, згадує акт 1577 року. В інвентарі 1592 року читаємо: «А от старой Горини по гран к Рубчаму тая дубрава идет». Акт 1607 року згадує якісь «Рубчанськие берега», де сходилися межі мисливських угідь у напрямку села Суська.

        У 1651 році «рубчанские крестьяне» мали каральний загін для розгрому поміщицьких маєтків. Називається ще «рубчанський сход».

        На картах (наприклад, за 1772 рік) поселення іменують Рубча. Так й під кінець 19 столяття. Тоді «Рубча» мала статус «деревні», епархіально приналежної до Караєвич, нараховуючи 29 дворів,189 мешканців. Тепер тут 80 садиб, 226 селян, серед яких є українці з Польщі.

        Назва Рубче (Рубча) належить до прикметникових формувань, виражаючих приналежність комусь або чомусь. І тут загадка: особі чи не особі? Якщо людині, то з найменням Рубко, яке має здрібніле «ко», приєднане до Руб, а воно, ймовірно, із староруського імені типу Рубибор «Нехай будує, бореться!» Ім»я Руб засвідчено дуже давно, особливо в південних слов»ян. Менш ймовірно, як у народній етимології, пов»язувати Рубче з дієсловом рубати, точніше з похідним від нього словом рубка, яким символізували місце зрубу лісу.

        Отже, за першою версією Рубче означало «поселення Рубка», а за другою «оселі в околиці урочища Рубка». Кінцеве прикметникове «ч» - наслідок видозміни «к», як  козак – козаче.

        На Львівщині є ще одне село Рубче, а на Київщині – Рубченки, де й притока Рубченка. На Рівненщині притоку Бобра (Березнівський район) іменують Рубча (у старих записах – Рубчья).

        До Рубчого відносили 4 хутори: Іванівка (Янівка) . Комарівка, Стара Павлівка, Казимирівка. Їх назви утворені від імен, прізвищ людей. Знають ще назви ще інших місцевих об»єктів: Копань «поле неподалік саджалки»; Цимбали «болото, сінокос, над якою пілвісна доріжка, закріплена на дротах»; Корчунок « поле на місці викорчуваного лісу»; Завир»я «сінокіс на другому боці річки,де вирувала вода»; Смолярня «ліс в околиці бувшої смолярні»; Кобилянщина «луг на маєтності Кобилянського»; Ставок «водомиймище для розведення рибних «мальків»; Ровець «струмок, витікаючий з джерел двох висот»; Глинище «місце, де беруть глину»; Дьогтянка «поле при колишній дьогтярні»; Коло озерця «луг неподалік озера».

Михайлівка

       З північного краю Карпилівки польова дорога веде на захід і на третьому кілометрі доводить до Михайлівки – села, яке на осінь 1992 року мало 30 дворів, 108 мешканців, колгоспну бригаду, ферму.

       Перші вісті про Михайлівку виринають в 1887 року. Тоді в «Михайловском лесу» на зрубі продавали на вивіз будівельне й паливне дерево. Рік пізніше згадується «имение Михайловка», куди прибували чеські переселенці, заселяючи надпотічне підгір»я. Згодом довідуємось й про розбудовану тут чеську колонію,яка мала дім молитви, крамницю, млин.

       У 1950 році чехи, словаки виїхали, а їх місце зайняли околишні поселяни й українці з Польщі. За довідником 1947 року Михайлівка мала свою сільську Раду, але еперхіально як колишня «деревня» належала до Понебеля.

       З кінцевим «івка» для відбиття зменшення назва Михайлівка походить від імені Михайло (в перекладі «хто як Бог») або від прізвища (прізвиська) типу Михайлів. Проте загадковим надалі є те, чи існувала Михайлівка до чесько-словацької колонізації. Скоріш усього, так. І як маленька хуторянська осілість, започаткована лісорубами біля лісничівки. З цього приводу ходить здогад, ніби тут, де зараз став, мав свій курінь гайовий Михайло (по-місцевому -  Михал). Тому це місце спочатку називали До Михала. Потім тут виросла маленька лісничівка з іменем Михайлівська гаївка, а згодом осада – Михайлівка.

       В області є ще 5 Михайлівок, в Україні – понад 450.

       У Михайлівці є свої імена мікрооб2ектів: Осередок «центральна дільниця села»; Дубина «колись великий дубовий ліс»; Посадка «молодий ліс»; Застав»я «лугова долина за ставом»;  казьонщина «державний ліс»; Коло бригади «поле в околиці колгоспної бригади»4 За фермою «культивований простір біля ферми»; Під Карпилівку горб «поле на висоті в напрямку села Карпилівка».

Караєвичі

    Неподалік хімкомбінату при лівому березі Усті на пологих висотах примістилося село Караєвичі, знесена частково в 1973-1974 роках під час розбудови заводу хамачних добрив. Зараз тут понад 100 дворів, 268 жителів.

     Караєвичі згадує акт 1463 року. Тоді князь Солтан отримує в Луцькому повіті ряд сіл, серед яких і «Караєвичі». У 1478 році князю Семену надали Городок, а «к двору приселки и селища Бегень, Караєвичи». Два роки опісля «близ Караєвич» невідомі нападники викрали з дворових підвід весь помол зерна.

      У 1618 році король Сигизмунд 1 підтверджує надання Марії Ровенській 27 поселень, в числі яких і село «Караєвичі». Через рік натрапляємо на скаргу, що обвинувачує «караєвицьких крестьян» у «подкосе дворових угодий».

     На початку 1603 року «Караєвіче», як маєтність Олександра Острозького, відходить до Рівненського ключа й платить від 3-ох ставків, 4-ох млинових коліс, 2-х пасік.У наступному році згадується велика повінь, яка знищила посіви, лугові трави «в Караєвичах и Городке».

     У 1747 році військовий суд обвинувачує 10 гайдамаків, серед котрих був «Кирилл Савеньюченко с Караєвич, что под Ровно». Тоді село належало магнату Богушу. Воно мало фільварок, велике ставкове господарство.

     За даними 1889 року «с. Караєвичи при рч. Устье» мало побудовану в 1740 році церкву Успенія Пресвятої Богородиці, цвинтар, млин, школу, крамницю, цегельну, 96 дворів, 750 прихожан.

     У назві Караєвичі є кінцеве «ичі» («євичі»), притаманне так званим «патронімічним структурам», які символізували предка роду, сім»ї, дворища чи іншого суспільного угрупування. Таким патроном Караєвич був, очевидно, Карай. Осмислюючи його назву, можна (як у прізвищах Бистрай, Грицай, Чухрай) виділити суфіксальне «ай», після чого матимемо «Кар» («Кара»), власне, те, що засвідчено як окреме наймення людей при різних кінцівках. Так, під 945 роком є літопис «Кара», з 1970 року прізвища Кара, яке зіставляють з чеським Карель, німецьким Карес, що походить з Махаріус «Макар». Інтригують теж наші прізвища типу Карайбіда, Карайдух, де «карай» від карати.

     Про Караєвичі є легенда. Якось сюди, де зараз схід край села, на гавкіт гончих собак прискакали мисливці й побачили в човнику зраненого, ледь живого чоловіка. Коли його винесли на берег і стали питати, хто він,почули лише стогін і гнівне «Кара! Карай їх! Карай!». Збентежені доворці відшукали священника і наказали йому доглянути умираючого. Але кремезний бородач вижив, а за перші почуті від нього слова його прозвали Кара-Карай, а його осінний рід Караєчі, а згодом – Караєвичі.

     Крім одиноких  караєвичів, є село Карайчине, Карайкова, а також річка Караєць, Караєчний, Кара-Корсак, Караїчин тощо, де, зважаючи на їх приморське розміщення, можна бачити з них турецьке кара «чорний».

     Караєвицький старожил Федір Прус назвав такі мікрооб»єкти села: Цегельня «старовинний куток у напрямку церкви»; Позасаддя «дільниця за колишнім великим садом»; Куток «центральна частина села в околиці крамниці»; Вішниця «новостворена вуличка»; Криниця «пологий горб, у низов»ї котрого була криниця з доброю джерельною водою»;  Оболоння «надгоринський заливний сінокіс з  рівною поверхнею»; Острівки «луги на міжрічкових островах»; Некос «зарослий кущами луг»; Шнурки ( а також Мельникові шнурки) «болтяний сінокіс з довгих вузьких смуг»; Лепеха «луг з колишніми зарослями лопухів»; Гуричі «великий сінокіс на маєтності Гурича»; Лани «невеликі наділи добрих грунтів»; Довге поле «культивоване зарічків»я великої довжини»; Вадитини «урожайна земля, назва якої у зв»язку з «вадити» або прізвища Вадита»; Гайки «велике (до 50 га) пасовисько в околиці гайків»; Василева долина «рів на маєтності Василя2; Городеччина «низинне поле під селом Городок»; Запілля «пасмо пухких грунтів за давніми полями власників».

  Городок

     На захід від Рівного у широкій надустянській рівнині, опертій з півночі і зі сходу об смугу висот, привертає зір багатоквартальний Городок з його багатьма промисловими об»єктами. Тепер тут понад 900 дворів.

     Околицю Городка заселено давно. Тут виявлені житла пізнього палеоліту, городище, могильники, срібні речі 10-12 століть.

     Вважають, що до Городка на правому березі Усті був Клем»янтів (Климентів), дотла зруйнований татаро-монголами. Пам»ять про нього береже ніби однойменне урочище в східній підгірній окраїні села. Але Клем»янтів (Клим»янтів, Климентів) як поселення відбитий актами лише з 1518 року. Неясно проте, яким він був і чому уступив місце Городку. Може, цей Клем»янтів, що від імені Климентій «поблажливий; з виноградної лози», став оновленим присілком Городка – фортечної осади лівого берега Усті, де пізніше виріс замок. А назва Городок сприймається як новіша, втіливша якесь з багатьох значень однозвучного слова: «невелика фортечна оселя»; «загорожа», «камінні стіни»; «укріплене тином село»;  «насипне городище», «обкопані канавами грунтові ділянки, придатні для розміщення містечок, сіл» тощо.

     У 1443 році князь Лев Свидригайло підтверджує власність городоцької церкви при записі: «И пошли рати од Городка». З 1463 року «Городок» - власність Солтана, а через 12 років – його брата.

     Дарча грамота 1475 року засвідчує: «а князь Семен Городок узял и Манев со всеми приселки», а через 14 років – «Анастасия Збаразкая записует мужу Семену имение Городок». Тоді він мав понад 60 дворів.

     Під кінець 15 століття Городком володіють ще три власники, а з 1516 року княгиня Гольшанська дарує його Києво-Печерській лаврі. З того часу в Городку почав діяти православний монастир, архімандрит якого в 1570 році платив за 100 димів, 6 боярів, 5 млинових коліс.

     З 16 століття Городок мав фортечний замок, належний довгий час Марії Несвіцькій. У 1740 році тут, на міжрічному острівку, за кошти Афанасія Шептицького збудовано церкву Святого Миколи. Але підозра короля Казимира до українського народу 1650 року засвідчує в Городку ще церкву Святого Іллі.

     З 1914 року Городком заволодів барон Штейнгель. Він став меценатом збирання для організованого в своєму домі музею краєзнавчих експонатів які в 1915 році вивезли до якогось кавказького міста, де слід їх пропав, хоч дещо бережуть архівно-краєзнавчі фонди Рівненщини.

     Назву Городок мають ще 5 поселень України, а Клем»янтів є лише в колі споріднених формувань типу Климентівка, Климентове, Климентіївка.

     На південний схід від Городка довгою гористою смугою площею 97 га простягається унікальний заповідник природи Вишнева гора, де понад 100 видів степових рослин, серед яких: чагарникова висотою до 1,5 м степова вишня. Вона й дала назву горі. Серед багатьох здогадів є припущення, що степова рослинність пов»язана тут з покладами нафти.

     В околиці Вишневої гори є ще Крейдяна гора із залежами крейди, а в іншому боці – Лиса гора з оголеною від рослинності вершиною. У напрямку колишнього Бегня (тепер хімкомбінату) пам»ятають легендарну Чортову гору. На ній звисав великий камінь з відбитим кінським копитом. За легендою, це слід татарського вершника, який гнався за бранкою, що перед захопленням стала уламком граніту. Чортову гору хімбудівці вже зруйнували.

     Городок має ще інші старовинні назви об»єктів: кутки (дільниці) – Морозівка «першим поселенцем був Мороз»; Огруд «бувший замковий сад»; Швейцарія «підгірне привабливе місце»; Заріка; Застав»я; Заміст; Пастівник; Загребелька; Тропинка «липова алея»; Кургани; Питовник; урочища – Дикого кут «затока Усті біля «маєтності Дикого»; Крутий вир «утрачене річкове корито»; Пійло (Пуйло) «місце водопою худоби»; Солоний рів «замулююча дорогу канава»; Імшане «мохове болото»;  Клочкове провалля «колись дуже болотисте місце, належне Клочкові»; Рудка «поле з рудим грунтом»; Сафатова долина «низина,де мав луг Сафат»; Плесо «равний заливний луг»; У плаві «луг в околиці Багна»; Мочари «заболочені сінокоси»; Панькова груша «символ сварки при вислові: А щоб тебе винесли під Панькову грушу»; Свячений лужок «берег при Усті, де ніби освячували воду»; Торсько «сінокіс, яким-то «торував» собі дорогу потік Торський,що на маєтності Торського»; Грабина «утрачений грабовий гай»; Березники «водопій біля колишнього березового лісу»; Ципківщина «бувший ліс на маєтності Ципка»; На соваках «поле з жолобистими підгірними ковбанями, де ніби зсунулась земля»;  Забита «нива з твердим, утовченим грунтом»; Лозове «пасовисько в зарослях лози»; Коло ставу «неподалік ставка»; Оболоння «прилягаючий до ставка лужок»; Хвійники «сосновий гай»; Між дубами «галявина в оточенні дубів»;  Бір «частина уцілілого лісу»; Грим»яча «поле біля колишнього Грим»ячого потоку»; Замлинове «пасовисько за бувшим млином».

Карпилівка

     На південний захід від Понебеля з другого боку центрального шосе при струмку Вербичці розкинулось на яристих висотах село Карпилівка з його давніми, новими дільницями, в яких зараз понад 300 дворів.

     Карпилівка як «деревня», єпархіально підлегла Понебелю, з»являється у часописі з 1798 року під іменем «Карпилово». Три роки опісля громадою «карпиловских подданих» освячено придорожній хрест і капличку. В урочистостях брали участь і «студенчане». А ще через два роки є вість про велику пожежу лісу в «Капиловском имении». Тоді ж потерпіли від вогню фільваркові кошари.

     У 1815 році при «Карпиловской дороге» знайшли побитого чоловіка, якого візнали за клеванського «кудесника». Поземельний план 1826 року засвідчує в «Карпиловке» пасмо надрічкових угідь, чагарники, гаї, став.

     Назва Карпилівка пішла від особового наймення Карпило, яке в свою чергу родійне від імені Карпо (з грецького Карпос «плід»). Кінцівка «ило», як у  прізвищах Іванило, Шумило, виражає фамільярність або зневагу.

     За народними оповіддями, тут, де Карпилівка, був колись великий став,де розводили карпів. Сюди перед великими святами прихлжили околишні люди купувати, вимінювати на свій товар рибу. А відав цим ставком якийсь Карпило. Він тут розбудувався і став родоначальником Карпилівки.

     В області є ще 3 Карпилівки, а по всій Україні – 15.

     У Карпилівці знають іменовані місця: Западина «глибоке провалля, де під час війни переховувались люди»; Трясовина «колишнє грузьке болото»; Лісове озеро «середлісне джерельне водоймище»; Червоний курган «могила військовополонених червоногвардійців»; Мокра долина «низина, якою протікає Вербичка, або Устюся»; Казенщина «колишній лісомасив, належний казні»; Сосновий бір «старовинний ліс з сосновими деревами»; Чобіт «галявина в лісі за формою чобота»; Журавлика «старенька криниця з журавлем»; Кривавий яр «місце, де німецькі фашисти розстріляли понад 60 людей»; Панщина «поле, на якому відробляли панщину»; Гороб»ївське кладовище «місце поховань в околиці однойменного кутка»; Посесія «орний грунт, наданий в аренду»; Коритово «місце в лісі за формою корита»; Каралів «місце колишнього фільварку»; Підліски «колишній хутірець неподалік лісу»; Полуволокі «давні орні наділи до 9 га»; Берега «надрічкові луга»; Додатки «додаткові наділи до полів».

     На підгір»ї північно-східної окраїни Карпилівки вздовж річкової долини видно квартал Студенку – колишню «деревню», документовану від 1704 роком як «имение Студенка». Вважають, що в минулому Студенка була містечком з фортечними спорудами, а її назва пов»язана з именем річечки Студенець, де поняття «холодноводний». Зараз це зникаючий струмок Вербичка. Він у самому верхів»ї з»явився «студенними» водами пригорбистих джерел. Село Студенка (тепер Студянка) є у сусідньому Дубненському районі. ЇЇ назву теж пов»язують з словом «студений», але ще допускають єдність з іменами осіб типу Студян, Студяний, Студень, що символізують час народження дитини в місяці студні, тобто в грудні. Але це тільки здогад. Місцеві назви на «енка», «янка» виражають помірне зменшення, характеризуючи переважно специфіку околиці.

      До Карпилівки належали: німецько-польська колонія Ядвипіль (назва від имені Ядвига й слова піль «місто»); хутір Голодраївка (тут ніби поселилися «голодранці» - убогі люди); квартал (колись хутір) Понебельський, де з 1938 року осіли переселенці з Понебеля; дільниця Караєвичі, бо сюди в 1973-1974 роках прибули люди з сусідніх Караєвич.

      Карпилівка має інші названі місця: Королів «поле на місці панського фільварку»; Підліски «орні грунти в околиці гайків»; Полуволоки «ниви з наділами 1,5 волоки»; Посесія «земля, орендована посесорами»; Коритово «жолосистий ліс»; Береги «надрічкові луги»; Устюся «друга назва струмка Вербички за іменем річки Усті, її притоки»; Помірка; Загребля; Застав»я; Паринина.

     Понебель

     На південь від Рогачова неподалік автотраси Рівне-Ковель видно надвисотне село Понебель, нараховуюче зараз понад 120 садиб, біля 400 жителів. Його східна околиця оперта в низину, західна – у висотний яр.

     Сліди заселення Понебеля сягають глибокої давності. Тут виявлено 13 курганів, знайдено предмети, знаряддя праці епохи Київської Русі.

     Понебель під назвою «Понебыл» засвідчений з 1561 року. Тоді це була маєтність Федора Чаплича Шпанівського. У 1570 році «Понебыл» дістає право ловити в повінь ставкову рибу, косити болотяні трави.

     Напередодні Берестецької битви в «Понебылских лесах діяв озброєний загін селян, який розорював поміщицькі фільварки. У 1650 році згадується віче селян в «Понебыльському яру Подгорн».

     Судовий акт 1719 року свідчить, що в «Понебыле» (помилково – «Поребыле») протягом двох років служив убивця своєї дружини Опанас Говин. Тоді ж В «Понебыльском лесу» затримали городоцьких конокрадів.

     У новіших актах село іменують, крім Понебыль, ще Поневыль,  Поневель. За даними 1889 року «с. Понебыль при рч. Живец волости Ровенской» мало 95 дворів, 747 прихожан, серед яких 250 німців-римокатоликів.

     На кошти княгині Стецької у 1767 році збудовано церкву Святої Параскеви, де зберігалися копії метричних книг з 1772 року.

     Назва Понебель – унікальна6 ніде більше не засвідчена. У ній приховане старовинне ім»я Понебел (Понебил), де компонент «поне» - префікс «тому що», «з тих пір», а «бел» («был») – частина від дієслова бути («бити») із  значення «проростати, множитися», що в комплексі «Нехай з тих пір творить ріді»

    Згадують навіть особові назви типу повя, Поник, Понеба, Небил, Небель, де присутні компоненти «пон», «биль». Подібне можна бачити в назвах поселень ряду Чорнобиль, Добробиль, Радобиль.

     Форма Понебель розвинулась фонетично з колишньої «Понебыль» внаслідок заміни «ы» на «е» під дією префіксального «е».Отож, первісне Понебыл – це лише ім»я особи, а Понебыль – присвійний прикметник у знасенні «Понебелів».

    Зважаючи на існування назв типу Нобель (Небель), Невель, Невельськ, Невел напрошується бачити їх зв»язок з Понебелем. Але тоді «по» слід би трактувати префіксом при неясній частині, яку дехто вважає іншомовною.

      Понебельська річечка Живець (притока Усті) основується на однозвучному слові `---кількох значень: «криничне місце, де просочується вода»; «заросле старорічище,з якого витікають струмочки води»; «зелений луговий мох», «жовтий пісок».  Живець є ще в Києві при гирлі славнозвісної Либеді.

     У Понебелі знають інші названі об»єкти: пильова гора «висотний куток на колишниій маєтності Пиля»; Подоля «головна вулиця у низинному краю села»; Куток «невелика заулок»; До фільварку «дільниця в околиці бувшого фільварку»; На волоці «довгі смуги орної землі розміром понад 18 га»; Ставища «сінокіс, де був став»; Урізки «невеликі куски грунтових наділів»; Башенцеві гори «висотні грунти на бувшій маєтності Башенця»; Чамкова долина «низина, де мав землю Чамко»; Горбата долина «низина з горбами»; Попід гори «пасовисько в пониззі горбів»; Заміна «грунти, отримані взамін інших».